1 «Чи ж то життя людини на землі не служба? | Чи ж не як дні поденника, дні його?
2 Неначе раб, що прагне холодку, | немов поденник, що жде заплати,
3 так місяці омани випали мені на долю, | і припали мені ночі болю.
4 Коли лягаю, то кажу: Коли той день настане? | Коли встаю: Коли вже вечір? | І насичуюсь турботами до смерку.
5 Тіло моє вкрилось червою і струпом, | шкіра моя потріскалась, узялася гноєм.
6 Дні мої линуть швидше, ніж човник, | і безнадійно пропадають.
7 Згадай же, що життя моє - лиш подув. | Очі мої вже не зазнають більше щастя.
8 Око, що бачило мене, вже більше не побачить, | очі твої шукатимуть мене, та мене більш не буде.
9 Розвіюється хмара і минає, | отак хто сходить до Шеолу, вже звідтіль не вийде.
10 Не повернеться вже більше до себе в хату, | і місце, де він був, його вже не впізнає.
11 Тим то не буду стримувати уст моїх | і говоритиму в печалі мого духу, | я скаржитимусь у горі душі моєї.
12 Чи ж то я море чи морська потвора, | що ти проти мене ставиш сторожу?
13 Коли гадаю: втішить мене моя постіль, | ложе моє допоможе перенести мою скаргу,
14 тоді жахаєш мене снами, | і примарами мене лякаєш.
15 І я волів би задушитись, | смерть мені ліпша від страждання.
16 Я сохну, я не буду жити завжди! | Облиш мене, бо дні мої - лише подув!
17 І що той чоловік, щоб його цінувати, | звертати на нього твою увагу,
18 навідуватись до нього щоранку, | і випробовувати його щохвилі?
19 Коли ти перестанеш за мною назирати, | даси мені спокійно слину проковтнути?
20 Та коли я і згрішив, що тобі заподіяв, | тобі, що наглядаєш за людиною? | Чому ж мене ціллю собі поставив, | так що зробивсь я тягарем для себе?
21 Чому гріха мені не відпускаєш? | Чому мені переступу не даруєш? | Бо ось я скоро ляжу в землю, шукатимеш мене, та більш мене не буде.»